Главная
Клуб "Дом"
Фестиваль
"Лесная фиеста"
Киевский бардпортрет
Сундук
Литературный
перекресток
Гостиная
Дома друзей

Последние поступления на Перекрестке: Е.Бильченко.....О.Дориченко.....С.Тихобаев.....Л.Українка.....М.Анчаров


 

Авторская страничка

Стихи

Александр Школьный

ВІДЛУННЯ ДИТИНСТВА або Спроба спортивного репортажу
УКРАЇНСКЕ ТАЇТІ або МайжеантиЛьвіське бурчання


ВІДЛУННЯ ДИТИНСТВА
або спроба спортивного репортажу

Эссе

...Маленькі діти люблять бавитися. Просто так. Люблять длубатися у власному носі. Люблять копирсатися у чомусь шалено брудному, виловлюючи і з насолодою поїдаючи малесеньких черв'ячків. Люблять складати кубики і буцати м'ячика. О! Як він неперевершено летить: вгору, потім - униз, смішнюче квокчучи при кожному приземленні. А які бризки від здіймає, коли падає у калюжу - і словами не передати!
Правда, буває, що м'ячик вилітає із двору на дорогу. Тоді дітлахи, полотніючи від жаху, притискуються до щілин паркану і спостерігають, чи встигне він пролетіти між стрімкими колесами автівок, чи ні. Інколи не встигає. Тоді повітря розламується на мить гучним і останнім "бум!", а дитячий плач та сльози слугують йому панахидою. Прощавай, милий друже! Ти був гарним, дуже гарним...
Та ніщо не вічне - і новесенький друг через день чи два знову скаче то догори, то донизу, а про геройськи загиблого за тиждень уже ніхто і не пам'ятає...
...Я люблю дивитися як діти бавляться. Гра - це одна із найцікавіших складових людського життя. Під час гри розкривається вся сутність людини, проявляються справжні емоції і думки, горять очі і душі. Маленькі діти грають, бо їм того хочеться, бо під час гри вони нікому нічого не винні. У такої гри немає мети, вона є самодостатньою і цілісною.
І от діти дорослішають. Вони теж грають. Але дещо по-іншому. Грають для того, щоб виграти. З'являється мета - з'являються і правила. Обмеження свободи є необхідністю для існування справедливості. Нецікаво, звичайно, та що поробиш...
Але правила можна порушувати! Це - вже цікаво, навіть дуже. Причому треба порушити так, щоб інші нічого не помітили. І виграти. Що? Нечесно?! Але ж мета - виграш! Бути першим, кращим у даний момент, та ще і на очах інших - що може бути солодшим у цьому житті?! "Хто інших пропускає вперед, той завжди залишається за дверима." Хто це сказав? Не пам'ятаю, але як влучно!
Що влучно, то влучно, але є і інші. Ті, для кого гра ще не завагітніла метою. Вони прагнуть чесності. "Гра - заради самої гри!" - ось їх девіз. У пощуках права на таку гру вони придумують нові обмеження. З'являються судді, які досконало знають правила. Суддів цьому вчать, проводять усілякі тренінги, збори, семінари. Суддів поважають і... ненавидять. Бо ті помиляються - люди, вони завжди - лише люди... Тоді доросліші діти починають сваритися. У цей момент вони усі однакові: і ті, хто грає заради самої гри, і ті, хто грає заради виграшу. Навмисне, чи ненавмисне - яка у дідька відмінність?! Все уже сталося і поїзд, як кажуть, уже пішов...
Після тих сварок з'являються судді над суддями, судді над суддями суддів - одним словом, суцільний Вавілон. Все вище і вище здіймається грандіозна вежа взаємосудочинства. А хто ж там, нагорі? Кажуть, що має бути Бог... Але, найчастіше, вежа руйнується, спресовується і самозаплутується: керівники одних є підлеглими їхніх підлеглих. Суцільний хаос... Правила постійно удосконалюють і змінюють. Через певний час навіть ті, хто безпосередньо грають, уже не завжди розуміють, у що ж вони насправді грають. Цей вир безкінечний, всеосяжний і незупинний...
Уже хтось починає говорити, що гри взагалі не існує. Оскільки нічого іншого, крім неї, у цьому житті немає, то гра стає роботою. Вчорашні діти починають щиро вірити, що вони справді працюють, граючи. Більше того, вони починають переконувати і інших, що ігор не існує. Існує лише робота. Робота важка і наполеглива. А головний критерій якості роботи - це, звичайно, результат. Нарешті пологи успішно відбулися - мета починає жити власним життям, незалежно від матері, зростаючи і набираючи сил із кожним днем. А потім, як і всі діти, відчужується і йде своїм шляхом. Що ж, кожному - своє...
...Ой! Щось захопився я. Так про що я тут зібрався написати? Ага! Увага, увага! 9 липня 2006 року у місті Берлін відбувся фінал Кубку Світу з футболу! У ньому італцузи обіграли франійців із рахунком 2:2! Слава переможцям!..
...А десь далеко, наче у іншому світі, маленька дитинка підкинула м'ячик і зачаровано дивиться на нього, як на Диво: "А виявляється, він - повертається! Отже, він - живий!..."

 

УКРАЇНСЬКЕ ТАЇТІ або Майжеантильвіське бурчання

Эссе

Скажіть, а ви були на Таїті? Ні?! Та невже?! Дивно, я також не був, але таке складається враження, що воно десь тут, поруч, за два кроки. Чому? По-перше, тому, що літо останнім часом у наших краях таке жарке, що відчуття жителів цієї далекої країни вже не є якимись ексклюзивними та незвіданими. По-друге, тропічні фрукти тепер продають на кожному Київському товчку: хочете папайю - ось вона, маракуйі бажаєте - немає проблем! Про банани, кокоси і ананаси мова взагалі не йде - як казав один відомий мультперсонаж, у нас усього цього добра "ну просто завалісь!". Нарешті, по-третє, увімкнеш кретиноскопа, поклацаєш трохи кнопками - на якомусь із Діскаверів чи Енімал Планетів, а то і на більш доступному СТБ чи НТН обов'язково побачиш і море, і пальми, і аборигенів із розмальованими обличчями, списами та луками...
Таїті сьогодні вже нікого не здивуєш. Часи блудного папужки Кєші, коли розповіді про цю країну могли б хоч когось зацікавити, а тим паче - прогодувати, пішли у далеке минуле. Достаток сучасних киян дозволяє багатьом розповідати про тропіки приблизно так само, як колись говорили про Крим чи Чорноморське узбережжя Кавказу. Пригадуєте діалог із відомого кінофільму: " - Скажіть, а у Сочі Ви не відпочивали? - У Сочі, молодий чоловіче, відпочивала хоча би раз кожна радянська людина!"
Чим же зараз можна здивувати сучасного киянина? Невже нічим? Помиляєтеся! Об'їздивши заморські курорти і надивившись на колізеї та тріумфальні арки, хочеться чогось новенького і невідомого. Наприклад, сісти у звичайнісінький автобус і помчати кудись до Уманського парку "Софіївка", до Олександрії з не менш чудовим парком, до Кам'янця-Подільського з його старовинною фортецею, до Львова...
А от чому їдуть до Львова мені іноді не дуже зрозуміло. Самі аборигени признавалися мені у тому, що жити там важкувато. Судіть самі: вулички маленькі та ще й розрізані навпіл трамвайними коліями, скрізь повно автівок і туристів із роззявленими ротами, які прагнуть увібрати у себе "неповторний шарм міста Лева", транспортна проблема рулить не по дитячому - до потрібної точки добратися вчасно практично нереально. Ні, звичайно там є на що поглянути: і собор святого Юра, і площа перед Оперним, і кав'ярні, про які прямо легенди складають.
До речі, про кав'ярні. Можливо, я чогось не розумію, але пити каву із того, що там називають філіжанками - практично неможливо. Сьорбнув два три рази і з подивом зрозумів, що ... все. Мабуть, потрібно пити каву не самому, а з кимось. Тоді, можливо, і можна отримати насолоду, розглядаючи стіни і відвідувачів. Але до чого тут кава, скажіть будь-ласка? Словом, важко мені зрозуміти фанатів Львова. Мабуть у кожного має бути своє місто, кожен шукає чогось такого, що знаходило б відгук саме у його душі.
А душі, як водиться, такі різні! Чиясь прагне забитися у куточок кав'ярні і спостерігати за тим, як за сусіднім столиком сперечаються двоє сивочубих дідуганів, як у саміснькому куточку, подалі від сторонніх поглядів, хлопець сором'язливо тримає дівочу долоньку у своїй і пильно дивиться їй у очі, як троє молодиків неформального стилю обговорюють останній концерт групи "Зніми Штани", анітрохи не стишуючи грубих голосів і постійно гигочучи, як... Словом, ви зрозуміли, яка це душа. Правильно, Львівська!
А чиясь душа прагне вийти на крутий схил і заполотніти від несподіваного захвату: ось він, світ, великий і прекрасний! Там - ліси, які заполонили горизонт, скільки видно, там - поля, на яких, наче мурахи, копошаться люди, там - зелені луги із соковитими і сильними травами (куди там Вімблдону з його потоптаною і чахлуватенькою травичкою!), а ген, он там - річка тоненькою голубою стрічкою пронизує море зелені, наче вуж у заростях густої трави. Ех, чому я не сокіл, чому не літаю!
Зрозуміло, що у різні періоди життя душа людини повертається то одним, то іншим боком, але саме зараз у мене така от "летюча" душа - тісно мені у львівських закапелках, хочеться простору і якоїсь глобальної вселенської краси. Тому я їду саме до Чернігова, до краю славетного і досі незвіданого. У вікні маршрутки саме такі краєвиди, які прагну бачити: поля, поля, ліс, луг, річка, знову поля, знову луг, знов річка...
...Чернігівське князівство, історики не дадуть збрехати, було у свій час доволі сильною державою, причому державою велетенською за територією: до володінь Чернігівського князя входив навіть Таманський півостів, який звався тоді не інакше як Тмутаракань. Саме так! І ніякі таргани до цієї назви ніякого відношення не мають! Звідти родом князь Чернігівський Мстислав, рідний брат Ярослава Мудрого...
...Перші письмові згадки про Чернігів датовані 907 роком від Різдва Христового, тому наче саме у цьому (2007-му) році місту мало би виповнитися 1100 років. Однак, археологічні знахідки показують, що поселення тут було і раніше, тому вважають, що насправді Чернігову десь 1300 років. Хто його розбере точно - не знаю...
...Всі "потрібні" для туриста місця у Чернігові розташовані двома "кущами". Перший "кущ" - Дитинець, до якого належать Оборонний Вал Чернігова часів Київської Русі, Собор Бориса і Гліба (перша чверть 12 сторіччя), Спасо-Преображенський Собор (11 сторіччя), будівля Колегіуму (17-18 сторіччя), Катерининська Церква (18 сторіччя) та історичний музей - цікава така будівля, у якій примудрилися у свій час жити і відомий байкар Леонід Глібов, і не менш знаменитий письменник Михайло Коцюбинський.
До другого "куща" належать Успенський Собор Єлецького монастиря (11 сторіччя), Троїцький монастир (18 сторіччя), Іллінська Церква та Антонієві Печери (11-12 сторіччя), а також Монумент Слави та Вічний Вогонь біля Могили Невідомого Солдата (зрозуміло, 20 сторіччя). Тут же знаходяться і могили Леоніда Глібова та Михайла Коцюбинського.
Відстань між цими комплексами десь кілометрів зо тва-три, причому по дорозі від одного до іншого можна пройти заквітчаною Алеєю Героїв через сучасний центр міста з пам'ятниками Тарасу Шевченка і Олександру Пушкіну, з великою площею біля Драматичного Театру, із чудовими будівлями середини 20 сторіччя. Саме тому Чернігів - дуже зручний для одноденних подорожей.
Є звичайно ще і П'ятницька Церква, і Чорна Могила, і дуже оригінальна будівля Залізничного Вокзалу, але краще все ж хоч дещо залишити для повторного візиту, бо праві французи, коли говорять, що стіл варто залишати з легким відчуттям голоду.
...Якщо ви звернули увагу, у Чернігові немає історичних пам'яток 13-16 сторіч. Це і не дивно. Поясненням тому є одне коротке слово - Орда. У 1239 році хан Монгу (чи Мангу - за іншими джерелами) захопив місто, знищивши практично всіх його жителів. Десь 200 років потрібно було, щоб відновити життя у цих краях. Від цього удару Чернігів не відійшов і досі - столицею-бо його з тих самих часів і не вважають. А у часи Київської Русі це було друге за важливістю місто після Києва! Межі чернігівського князівства сягали не лише згаданої Тмутаракані, а і території сучасної Московської області...
...Важко описувати всі принади Чернігова - їх варто побачити на власні очі, але окремі цікаві штришки накреслити усе ж спробую. Пригадуєте популярну рубрику із пізнавальних передач - "чи знаєте ви, що..."
Отже, чи знаєте ви що:
· назва міста Чернігів пішла від князя Чорного та його красуні-доньки Черни, яку вирішили віддати за половецького хана, але та не стерпіла цієї ганьби і стрибнула з високого берега у Десну?
· у Київській Русі було три вида гривень: новгородська, київська і чернігівська, причому остання вважалася найкоштовнішою?
· назва монети "копійка" пішла від того, що на ній був зображений Георгій Побідоносець, який вражав Змія списом (копієм)?
· у Чернігові розташовувалася одна із друкарень знаменитого першодрукаря Івана Федорова, де було надруковано близько 3 тисяч книг?
· колиску у сільській хаті на Чернігівщині ніколи не викидали, навіть тоді, коли дітей у сім'ї вже зовсім не передбачалося - вона була символом вічного життя, миру і злагоди?
· у козацький період Чернігівські церковні дзвони та гармати були одними з найкращих у всій Малороссії, а звук мали настільки глибокий, що навіть визнані німецькі майстри литовної справи дивувалися?
· у історичному музеї Чернігова зберігається оригінал макету пам'ятника Богдану Хмельницькому в Києві, який у свій час належав архітектору Мікешину, а сам пам'ятник мав бути зовсім іншим: крім фігури Богдана на коні мали бути ще скульптурні зображення росіянина, українця і білоруса попереду коня і поляка зі зламаним мечем позаду коня, а сам кінь мав топтати плащ польського ксьондза?
· у місті Чернігові пртягом 38 років жив і творив байкар Леонід Глібов?
· Михайло Коцюбинський, який прожив тут 15 років, саме у Чернігові написав свої найкращі твори: "Fata morgana", "Intermezzo" і "Тіні забутих предків"?
· у церкві Троїцького монастиря зберігаються нетлінні мощі святого Феодосія, які, за однією з версій, врятували місто від радіації під час Чорнобильської Катастрофи?
· під Іллінською Церквою знаходяться найбільший у Східній Европі підземний монастир із двома підземними церквами 11-12 сторіччя: святого Антонія Печерсткого і святого Миколи Святоші, у минулому князя Луцького, який останні 40 років свого життя провів під землею у монастирі?
· у кінці 19-го на початку 20-го сторічь у підземній церкві святого Антонія проходили концерти духовної музики, де солістом був знаменитий Григорій Верьовка, а одним зі слухачів - Павло Тичина, який у той час навчався у духовній семінарії?
...Багато чого можна ще розповісти і про саме місто, і про подорож. Наприклад, про те, як на Оборонному Валу, який щосуботи перетворюється місце оглядин женихів і наречених, зустріли Бориса Бурду, який у наш час став чи не такою ж історичною пам'яткою, як і собори Дитинця. Принаймні черга, щоб з ним сфоткатися, була більша, ніж до історичного музею та усіх соборів разом узятих! Або про те, яка чудова панорама на самому вершечку Дзвінниці Троїцького Монастиря. Нарешті, про те, як ми блукали підземним монастирем і довго не могли знайти виходу, а екскурсовод розповідала про привиди, які час від часу спеціально "закручують" гостей підземелля. Або...
...Дійсно, у Чернігові є що подивитися. Особливо тим, хто має саме Чернігівську Душу - душу простору і польоту, натхнення і творчості... До побачення! Я ще обов'язково повернуся!...

...Так ви ще не були у Чернігові? О, як я вам співчуваю! Це вам не якесь там Таїті, не якийсь там Лондон, Рим, Париж, Нью-Йорк, Відень, Прага чи Львів, а ЧЕРНІГІВ! Коли я чую розмови про те, що саме Львів - колиска слов'янської та української культури і найкраще місто на планеті, то лише посміхаюся - одразу зрозуміло, що так говорити може лише той, хто або не бував у Києві та Чернігові, або просто не відчув тієї неповторної суто слов'янської їх аутентичності...

Ну, що, послухали таке собі "майжеантильвівське бурчання"? Не подобається, занадто категорично? Мабуть, ваша Львівська Душа у чомусь і права. Хоча вважаю, що справжнього антагонізму між Чернігівською та Львівською душею немає - насправді вона одна-єдина - Українська Душа у якої навіть не дві, а значно більше незвіданих і цікавих граней...

Бард Топ Page Rank Icon Яндекс цитирования Rambler's Top100

Hosted by TRM