Киевский бардпортрет |
|
Последние поступления на Перекрестке: Е.Бильченко.....О.Дориченко.....С.Тихобаев.....Л.Українка.....М.Анчаров |
|
ЛЕСЯ УКРАЇНКА
Бідний нічний сірий метелик сидів в темному вогкому льоху за бочкою з капустою.
Сидів він сумно, стуливши свої темні крильця. Так смутно йому було, дарма що
не був він там самотнім, - мав-таки сусіда; сусід той був лилик (кажан); та
з того сусідства невелика була користь для метелика: лилик був неговіркий, понурий
собі, та до того ще з якимсь презирством дивився на бідного метелика, - сказано,
нерівня!
Лилик сидів тихо в своєму кутику, ні за чим він не жалкував, та нічого й не
бажав, хіба тільки кутка ще темнішого, щоб міг сидіти там спокійно і ніколи
того прикрого, разливого світла не бачити. Правда, тут у льоху теє світло не
дуже докучало, - а все-таки часами дехто надходив зо свічкою, навіть часом і
над бочкою нахилявся, набираючи капусти, - і се було дуже прикро лиликові; коли
б сила, він би теє світло крилами згасив навіки.
Метелик на своїм недовгім віку ще не бачив світла, душею тільки чув він, що
десь-то єсть сторона краща, ясніша, ніж його рідний льох, бо часом з малого
віконця, що було в льоху, падав блідесенький промінь, та не міг метелик і розібрати,
що то воно таке теє світло і яке воно повинно бути. У темному куточку промінець
той був ледве примітний - тоненький, як ниточка, та блідий, мов погляд недужої
дитинки. Сидить, було, метелик та все шле свої думоньки на світ той ясний; -
але де? того ні думка, ні серце не знали, а порадитися ні з ким, бо де ж та
порада? (Хіба - лилик, так знаєте сами, з нього поради було мало!) Летіти шукати
того світла метелик не мав відваги і сили.
Хто знає, може, наш метелик так і вік свій короткий звікував би у темряві самотній,
- та інша доля судилася йому. Якось прийшла служниця по капусту до льоху та
поставила свічку долі, якраз навпроти метелика. Боже! яким величним, блискучим,
повабним здалось метеликові те світло! Він затріпотів крильцями й хотів кинутися
на світло, але служниця в ту хвилину взяла світло й подалася геть з льоху. Не
втерпів метелик, забув своє безсилля, забув свою несвідомість. "Світло,
світло!" - і полинув за ним; лилик тільки свиснув йому услід, потім заліз
ще далі за бочку й заснув; нічого йому ніколи не снилось. А метелик полетів
та й полетів за тою свічкою так швидко, скільки сили було в його бідних крильцятах.
Аж ось він опинився у великій кімнаті - там сиділо за столом велике товариство.
На столі була ясна-ясна лампа, - метелик аж оторопів від того блискучого проміння
і безсильний впав на стіл, тріпочучи крильцями. Хтось із товариства хотів його
прогнати з стола, але він, опам'ятавшись, знов зірвався і почав кружляти понад
лампою, щораз то меншими й меншими кружками: хотів він бачити якнайближче те
ясне сонце, яким йому здавалась лампа. Чи думав же він, що там життя стратить?
Хто ж бачить смерть у сяєві? Воно горить, миготить, міниться, - там світло,
там тепло, там життя! Метелик летить все ближче, ближче до згубливого світла.
Ох, то ж його згуба! Даремно всі відганяли його від світла. І от - метелик влетів
у самий поломінь. Трісь! отеє ж йому й смерть! Лампа спалахнула, а далі знов
почала горіти з такою самою ясністю, як і перше. "Дурне сотворіння! - мовив
дехто з товариства. - Хто велів йому летіти на вогонь? І женуть його, так ні,
таки лізе! дурному дурна й смерть!"
А хіба ж розумніша була б його смерть, якби він навіки заснув у темнім льоху?
Те світло спалило його, - але він рвався на простір! Він шукав світла!
Волинь, 1889 р.
|
![]() |
|
![]() |
Hosted by TRM |